Недійсність договору дарування у випадку обізнаності дарувальника з судовим рішення про стягнення з нього боргу

В даній статті пропонуємо розглянути правовий висновок Верховного суду України, що міститься у постанові від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, у якій суд фактично акцентує та виділяє найважливіші правові нюанси, що лягли в основу рішення.

Суть спору полягає у тому, що позивач звернулася до суду та просила визнати недійсними договори дарування, оскільки стверджувала, що рішенням суду у іншій справі на її користь було стягнено грошові кошти з відповідача, котрий був присутній у судовому засіданні під час проголошення судового рішення та знав про свій обов’язок щодо його виконання, однак, з метою уникнення виконання цього грошового зобов’язання, уклав у короткий проміжок часу договори дарування, за якими подарував усе належне йому нерухомість дружині, внаслідок чого майно, на яке можна звернути стягнення, відсутнє.

Досліджуючи дані обставини суд наголошує, що для визнання правочину фіктивним необхідно в першу чергу встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому слід враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо ж сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд повинен ухвалити рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

Лише у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому прояву - обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином, відповідно до чого такий правочин завжди укладається умисно.

Положеннями ст. 717 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

При цьому суд звертає увагу на те, що положеннями ч. 5 ст. 203 кодексу встановлено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним та, відповідно до норм ст. 234 наголошує, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є:

1. введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників,

2. свідомий намір невиконання зобов’язань договору,

3. приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням ч. ч. 1, 2 ст. 203 Цивільного кодексу України, що за правилами ст. 215 цього кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст. 234.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідач, відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно своїй дружині, був обізнаний про судове рішення про стягнення з нього заборгованості на користь позивачки, отже, міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно.

Проаналізувавши дані норми та надавши їм правової оцінки в сукупності з поданими доказами, суд дійшов до висновку, що суди попередніх інстанцій, встановивши ці обставини, не надали належної оцінки тому, що спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Безкоштовна консультація